За час роботи Медичного центру ми зустріли багатьох людей, які проходять складний шлях відновлення після поранень. Кожна з цих історій по-своєму важлива, але історія Євгена запам’яталася нам особливо. Не лише через тяжкість його поранення, а через те, як він говорить про свій шлях і людей, які були поруч.
Євген уже понад чотири місяці проходить реабілітацію у нашому Медичному центрі. Після важкого поранення він втратив обидві ноги, сьогодні вчиться ходити на протезах і щодня працює над тим, щоб повернути собі активність та самостійність. Але під час розмови він майже не зосереджується на власній втраті. Коли мова заходить про службу, лікування чи відновлення, Євген насамперед згадує побратимів, командира, друзів, рідних, лікарів, психолога підрозділу та волонтерів, які допомагали йому пройти найважчі етапи.
Саме це стало головною причиною, чому ми вирішили почати цикл таких історій саме з нього. У розповіді Євгена немає бажання викликати жалість до себе або зробити власне поранення центром усього життя. Навпаки, у його словах постійно звучить інше: вдячність людям, які не залишилися осторонь; відповідальність перед тими, хто досі на фронті; і вперте бажання рухатися далі, навіть коли це дається важко.
До повномасштабної війни Євген понад дванадцять років працював у сфері газифікації. Окрім роботи, важливою частиною його життя завжди була родина. У Євгена чотирнадцять племінників, і про них він говорить з особливою усмішкою: «Я їх усіх няньчив». Коли Євген згадує службу, найпершим словом стає «колектив». Для нього армія – це насамперед люди, з якими він був поруч у найскладніших обставинах. Він згадує побратимів, командирів, і тих, хто навіть після його поранення залишився на зв’язку. «У нас усі були один за одного. Навіть командир, якщо треба було, одягав броню і йшов разом з усіма», – розповідає Євген.
Поранення він отримав під час бойового виїзду. Машина, в якій перебував екіпаж, потрапила під удар. У той момент Євген прикрив собою побратима: товариш отримав осколкові поранення, а сам Євген втратив обидві ноги. Він згадує це спокійно, без зайвих подробиць і без спроб драматизувати пережите. Після цього були евакуація, лікарні в Харкові та Києві, десятки операцій і довгі місяці лікування. Найважчим після поранення, за словами Євгена, був не лише фізичний біль. Найскладніше – проходити цей шлях день за днем, не дозволяючи собі зупинитися. Момент, коли потрібно рухатися далі, Євген пам’ятає добре. В ін побачив обличчя своїх побратимів після поранення і зрозумів, що не має права зламатися не лише заради себе, а й заради тих, хто переживає за нього. «Я подивився на них і зрозумів, що треба рухатися далі», – згадує він. У цей період особливо важливою стала підтримка людей. Побратими телефонували й приїжджали до лікарні, друзі дитинства знаходили можливість провідати його, а медики були поруч на кожному етапі лікування та відновлення.
Сьогодні реабілітація стала для Євгена щоденною роботою. Він вчиться користуватися протезами, відновлює сили та поступово повертається до активного життя. Водночас він не втрачає зв’язку зі своїм підрозділом: побратими телефонують, радяться, іноді просять допомогти з маршрутами або подивитися карту місцевості. «Без діла сидіти не буду», – каже Євген. Головна мрія Євгена сьогодні проста й дуже чітка: щоб війна закінчилася, але тільки нашою перемогою. А військовим, які лише починають свій шлях відновлення після поранення, він радить не здаватися й не падати духом. «Бувають важкі дні, бувають фантомні болі, буває, що не хочеться одягати протези. Але треба рухатися далі», – говорить він.
Історія Євгена – це не лише історія про поранення та складне відновлення. Це історія про людину, яка після пережитого не замкнулася у власному болі, а продовжує триматися за людей, підтримувати побратимів і щодня рухатися вперед. Саме тому його слова «головне — не падати духом» звучать не як порада, а як досвід, прожитий власним життям.
